До 100-річчя карного розшуку: невдалий втечу "кривавого Кота" і зловісний " Чорний ворон"

До 100-річчя карного розшуку: невдалий втечу “кривавого Кота” і зловісний ” Чорний ворон”

3 квітня 1920 Раднаркомом прийнято Положення “про створення в системі міліції відділів карного розшуку”. З цього дня фактично УГРО запрацював як самостійний підрозділ. Ми вирішили згадати, з якими гучними справами доводилося стикатися сищикам.

Київ-лідер по злочинності

Сплеск бандитизму в неспокійні часи – справа звичайна і передбачувана. Тим більше коли ці часи розтягуються на роки. Саме такі переживала Україна 100 років тому. До того ж спадок сищикам від Російської імперії дісталося тоді так собі. Судячи з “збірника статистичних відомостей” (випущеного ще в 1897 році), в якому аналізувалися дані і по злочинності, Київ займав зовсім не престижне перше місце. У списку 55 міст після столиці України значилися: “Ростов-папа”, Нижній Новгород, Рига, Тбілісі, Вільнюс, Астрахань…. “Одеса-мама” в “лідери рейтингу” навіть не потрапила.

Такі результати тоді багато хто сприйняв з подивом. Як так? Спокійний, квітучий, міщанський, місто, що розвивається-і ось… Насправді саме бурхливий розвиток, прогрес в економіці, приплив капіталів і стрімке збільшення населення Києва зіграли з ним злий жарт. До такого зростання правоохоронці готові не були, а кримінальним елементам місто представлялося Меккою. Ось і з’їжджалися сюди з усієї Європи ” мазурики “(кишенькові злодії),” блакатарі “(скупники краденого),” скачки “(квартирні злодії),” гоп-стопщики ” (бандити).

І всьому цьому “добру” новому київському карному розшуку потрібно було якось протистояти.

В первой четверти 20-го века Киев наводнило такое количество людей с оружием и бывших революционеров, что понять кто из них власть, кто бандиты было практически невозможно. Фото: архив

Розбійники з політичною риторикою

Першим і найскладнішим на початку 20-х років минулого століття було здолати групи злочинців, що маскуються під політичних борців з несправедливістю. По всій країні в лісах і селах ховалися банди, члени яких видавали себе за звичайних цивільних, спокійно їздили по сусідніх містах, а вибравши час, збиралися разом, виходили на велику дорогу, грабували і вбивали всіх підряд. При цьому переконували місцевих: нападаємо тільки на класових та ідеологічних ворогів. Малоосвічені селяни вірили їм, допомагали, переховували.

“На Україні кримінальний бандитизм не припиняється. Вельми характерною є гра кримінальних банд на національному почутті, що виражається в грабежі євреїв і в прагненні таким чином завоювати симпатії серед селян” – доповідав заступник голови ОДПУ г.Ягода.

Таких “маскуються банд” тільки в Київській області було безліч. На їхні “художества” влада хоч і реагувала, але мляво. Поки в липні 1922 року по Києву не поповзли моторошні чутки, мовляв, по Дніпру пливуть десятки тіл убитих селян-хлеботорговців. І чутки не були позбавлені підстав.

22 липня з Ржищева до Києва відбув невеликий кораблик, на ньому близько 30 пасажирів, переважно торговці хлібом. У районі Козина, біля місця, званого в народі “Панський лісок”, з гущавини вибігли озброєні люди, відкрили стрілянину і наказали причалити. Далі почалася бійня. Більшість торговців-представники єврейської національності, в них стріляли практично без розбору. Кілька “своїх” відпустили. Товар частково забрали, частково залишили на палубі.

Потім з’ясується, що напад скоїли “хлопці” отамана Овсея Удода-Музюка з містечка Трипілля (що пройшов свого часу школу “війська отамана Зеленого”). Вже після офіційного закінчення війни Музюк згуртував навколо себе зграю (більшості її учасників було в середньому по 17-20 років) і тримав в жаху всю округу. Коли ж страхи про свавілля “батьки” дісталися і до Києва, на ліквідацію банди відправили спеціальну групу оперативників. Всього 13 осіб проти майже півсотні групи Музюка. І якимось незрозумілим дивом оперативники змогли знайти місце дислокації противника, вступити в бій і навіть здобути перемогу.

10 взятих у полон бандитів і сам Овсій Музюк були засуджені і розстріляні.

Ватажка найкривавіших відморозків 20-х затримали з напівтонного награбованого одягу

Незабаром в Підмосков’ї, де і відбувалося більшість злочинів, почалися селянські бунти. Налякані люди вимагали від влади зупинити вакханалію. Слідом пішли облави і затримання всіх навіть мало-мальськи підозрюваних. Котов з подільниками приймає рішення “лягти на дно” і перебирається в Україну, в тихе містечко Ніжин Чернігівської губернії. Розрахунок простий: в Москві свої сищики, тут – свої, ніхто його шукати не стане. Замітаючи сліди, він вбиває напарника-Григорія Морозова.

Кошмар вуличних банд

Поборовши вуличну післявоєнну злочинність, сищики угро на кілька десятиліть знову змогли повернутися до своєї звичайної і в чомусь елегантно-інтелігентної роботи. Аж до “лихі 90-х”. Але, це вже був час інших бандитів.